Погуглівши, пояндивши...

Виходить , що мою пошту яку я вказую постійно у своїх резюме, можно на раз-два вбити у пошук і, найвірогідніше, шукач потрапить сюди. Я ж потрапила , хоч і забула про цей відвертий світ моїх снів і зізнань. Люди роблять псевдовніми на сучас - ніки, а я така дурепа, щє намагаюсь знайти сертйозну роботу. Мало того , що моя зовнішність "відлякує", так я ще й блог відверто наівний(на сучас - дурний) веду.

Я вже  й сама в собі плутаюсь, як і в клаві в якій стерлись літери. прохолодне повітря і набитий різноманітною смачнятеною шлунок несе з собою осінь.

Тут вже відомо, що це моя найулюбленіша пора.

Чи то сервер , чи то все-таки подих осени підштовхує написати мені ще одне зізнання. На цей раз це буде інший чоловік і він мені давно не снився, і ми не бачились з того життя. Саме тому я вбивала себе в пошуковик, щоб бодай на крихітку пізнати, якою я могла стати перед ним , якщо він зробе те саме колись...

На цей раз не буде імен - занадто відкрито все тут, він того не схоче.

Він не зі мною. Ніхто мені його не замінив і не замінить. Шкода...чи ні?

Колись, теж у ві сні, я відчула це почутя - воно ,ну звісно, що чудове.

Сон скінчився, почуття і відносини якими вони могли б стати у житті сфотографувалися в пам’ті назавжди. І нехай у інших це не сон і не мрія.

Для мене це світ...радість, а життя воно таке інколи незграбне, а інколи жорстоке...що одна тільки радість - не є життя тому ця людина

для мене лише минуле

без якого б мене і не було.

Дякую тобі за те що я є.

Ну і вірша,звісно. Вибачайте,якщо каряво.

Впало листя пожовкле, хоча тільки серпень.

Вітер заносить в тапки  пісок.

Ні, не на морі я.

Засмага кріпчіша біля наших річок.

Голі каштани з середини липня.

А там під березами густо і часто гриби.

Зоряні ночі, цілющі води.

Там, де справжнії ми.

Я вдома,як завжди

І ти є там же.